Вітряні дзвіночки, еолові арфи і машини, що грають самі

Вітряні дзвіночки: оберіть ноти, а порядок хай обирає вітер

Вітряні дзвіночки дуже давні. Вікіпедія пише, що давньоримські вітряні дзвіночки, зазвичай бронзові, називалися tintinnabula. Там також згадано вітряні дзвони на кутах пагод в Індії, а пізніше в Китаї, і японські скляні дзвіночки фурін.

На тій самій сторінці сказано, що дзвіночки вважають прикладом музики, заснованої на випадковості. На них ніхто не грає. Грає вітер.

Найбільше мене зацікавив стрій. Знову Вікіпедія: більшість дзвіночків настроєно на пентатоніку або тетратоніку, тобто на п’ять або чотири ноти. У строї з п’яти нот немає двох, які погано звучали б разом. Тож хай який порядок обере вітер, звучить добре.

У цьому й увесь задум. Майстер ніколи не керує мелодією. Він керує тим, що мелодії дозволено містити.

Я прийшов до того самого. Ocean і Forest настроєно на строї з п’яти нот. Будь-які дві фігури можуть зустрітися будь-якої миті, і я не можу знати, які саме, тож я подбав, щоб жодна зустріч не різала вухо. У Space лише ноти одного відкритого акорду, тож і там жодна зустріч не ріже вухо. Його перший, дивніший стрій — у статті «У цілих тонів немає дому».

Еолова арфа: звук, що наростає і ніколи не б’є

Еолова арфа — це дерев’яна скринька з натягнутими поперек неї струнами. Її ставлять там, де дме вітер, і вітер на ній грає. Названо її на честь Еола, грецького бога вітру. За Вікіпедією, вчений Атанасій Кірхер описав її 1650 року, а в добу романтизму вона стала популярною домашньою річчю. Колрідж написав вірш «Еолова арфа».

Фізика мене здивувала. За Вікіпедією, вітер змушує струни видавати лише обертони і ніколи їхню основну ноту. Тож арфа співає високими примарними тонами, які наростають і стихають разом із вітром. У статті їх названо крещендо і декрещендо гармонічних частот.

Це робить її протилежністю дзвіночка. По дзвіночку б’ють, тож він дає окремі події. В арфи ударів немає взагалі. Її звуки наростають і згасають.

У моєму застосунку є обидва види. Одні звуки наростають, поки дві фігури перекриваються, і згасають, коли ті розходяться, як в арфи. Інші спрацьовують один раз у мить дотику, як дзвіночок. Я лише згодом помітив, що відтворив обидва інструменти.

Гра в кості: випадок у рамці

У Європі XVIII століття була мода складати музику за допомогою гральних кісток. Вікіпедія описує це так: кидки кісток випадково вибирали невеликі фрагменти музики, які потім з’єднували в один твір. Найраніший приклад, який там наведено, належить Йоганнові Кірнбергеру, це 1757 рік. Відому версію видали 1792 року під іменем Моцарта, хоча Вікіпедія зауважує, що авторство не підтверджено.

Тут композитор пише фрагменти і таблицю так, щоб будь-який можливий кидок давав пристойний танець. Композиторська робота перейшла з твору на систему, яка твори робить.

Що спільного в усіх трьох

1. Людина закріплює матеріал: ноти, струни, фрагменти.
2. Щось, чим вона не керує, обирає порядок і час.
3. Майстерність у тому, щоб кожен можливий результат був прийнятним.

На третій пункт іде більшість мого часу. Зробити один гарний звук — це легка частина. Робота в тому, щоб жодне їх поєднання не було негарним.

Що додає комп’ютер

Вітер у кишені не понесеш. У моєму застосунку вітер — це рух фігур екраном, і ви можете самі їх штовхати.

Правила теж можуть бути багатшими, ніж дозволяє дзвіночок. У моїх є повільний пульс, який тримає все приблизно в одному темпі, і обмеження на те, скільки звуків може грати водночас. Про це — статті «Гул — це годинник» і про обмеження голосів.

Джерела

• Wind chime, Wikipedia
• Aeolian harp, Wikipedia
• Musikalisches Würfelspiel, Wikipedia